Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

– Лютою, – повторив, – чи…

– Без «чи», – загули голоси. – Лютою! Тiльки лютою!

Тимiш схвально кивнув, iншоi вiдповiдi вiд старшин i знатних козакiв вiн i не чекав. Та винуватиця й не заслуговувала iншоi. Гетьманша вчинила не одне зло, а вiдразу аж три злодiяння: зрадила мужа свого, гетьмана, зайнялася крадiжками з полковоi каси, пiдбивши до цього i свого коханця, взяла участь у потаемнiй змовi проти гетьмана – iз замахом на його життя.

– А кожна така кара заслуговуе смертi. А iх зiбралося три. Тож i виходить, що гетьманшу треба тричi карати смертю.

І рада остаточно винесла вирок, що не пiдлягав переглядовi: смерть!

Гетьманич схвалив ii рiшення.

Звiстку про те, що iй винесено смертну кару, гетьманша сприйняла на диво спокiйно – Тимiш од неi такоi мужностi не чекав. Гм… Похвально. Хоч злодiяння ii не можуть бути прощенi чи пом’якшенi – вона залишалася все тiею ж змiючкою Оленкою, як звав ii Тимiш.

І хоч кару iй винесли сувору, Тимiш iще вiдчував до неi лють. Це було не по-козацькому – до поверженого ворога потрiбна хоч якась поблажливiсть, тим паче до жiнки, але гетьманич нiчого з собою та зi своiми почуттями вдiяти не мiг – так ненавидiв мачуху. Щоправда, ненависть його до мачухи тодi ледь-ледь було похитнулася – злодiйку вже повалено. Та ще коли вiн побачив, з якою вiдвагою вона трималася i з яким спокоем зустрiла винесений iй найвищий вирок.

– Що ж, – нi на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простiр, вочевидь, у вiчнiсть), – Я недарма жила i жила так, як i належить жити жiнцi, котра чогось iз себе варта. Я кохала i була коханою. А що ще треба для жiнки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якоi цiни.

– Вiдьма, – зашипiли козаки. – Не iнакше, як клята басаврючка-бiсiвка! Кiнчайте з нею!

Тимiш востанне глянув на мачуху, але вже чомусь без зла i, чомусь зiтхнувши, махнув рукою. Махнув вiдчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.

– Чинiть з нею так, як i належить чинити з вiдьмою, з клятою басаврючкою-бiсiвкою! Одяг вiдьмi тепер нi до чого, нi цноти, нi стида вона не вiдае. Як вони, бiсiвки, чинять, бувае, з нами, так i ми вчинимо з ними.

Гетьманшу, вiдвертаючись од неi чи вiдводячи погляди убiк, роздягли. Засуджена на те ганебне дiйство навiть уваги не звернула.

– Вiдьма, – шепотiли козаки. – Істинна бiсiвка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!

Потiм те було вчинено i з ii коханцем, який, вже роздягнений, гнувся та затуляв руками свое стидне мiсце…

І Тимiш, зважившись, глянув на голу гетьманшу – жiнки у нiй вiн тiеi митi не бачив, тiльки вiдьму. Козаки теж бачили у нiй вiдьму, але дивувалися: роздягли ii догола, але хвостика, як то мае бути у вiдьми, в гетьманшi не виявили.

– Вiдводить, бiсiвка, очi, – вирiшили суддi.

І тодi Тимiш вигукнув, намагаючись дивитися в очi мачухи:

– Оце тобi, змiючко Олено, i за Телесика, i за все твое зло, заподiяне гетьману! – До козакiв крикнув: – Садiть ii на коня i – пiд зашморг!..

Гетьманшу посадили на коня.

Руки iй зв’язали за спиною, а коня пiдвели пiд в’iзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – пiдвели до зашморгу, що звисав. Надiли той зашморг гетьманшi на ii нiжну (гетьман, бувало, називав ii лебединою) шийку i пустили коня вчвал.

Кiнь подався, гетьманшу вирвало з сiдла, i вона повисла у зашморзi пiд брамою… Те саме було вчинено i з ii коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а вiн ii обкрадав…

Закоханi – голi-голiсiнькi – посмикались пiд брамою в зашморгах, посмикались i затихли.

Навiки.

Як Олена Прекрасна зi Спарти, так i Олена Прекрасна з Чигирина закiнчили навдивовиж однаково, адже знехтували правiчним застереженням: не сiй вiтер, бо пожнеш бурю…

А старому гетьману ще довго-довго iнодi вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспiвуе:

Козаче-соболю,
Вiзьми мене з собою…

І тодi гетьман вiдчував на сухих пошерхлих губах, на язицi такий солодкий-солодкий смак кислючих цитрин, подарованих йому патрiархом Паiсiем, коли вiн вiнчав його з Оленою Прекрасною…

Але вряди-годи згадував – мимовiльно, бо згадувати, аби не ятрити душу, не хотiв, – як син Тимiш величав його другу жону, що була Оленою Прекрасною:

– Змiючка Оленка…

А раптом… раптом вона i справдi була такою – змiючкою Оленкою? Тiльки хотiла не Телесика з казки знищити-погубити, а його, гетьмана Козацькоi Украiни, який так ii кохав… так кохав…

І тодi, як згадував, солодкий смак кислючих цитрин ставав у його душi нестерпно гiрким, i вiн до кiнця свого життя так i не змiг позбутися тiеi гiркоти, що нею обдарувала його Олена Прекрасна.

Вона ж – змiючка Олена…

І Тимошу недобру долю, мабуть, теж навiщувала вона, змiючка Олена.

Коли ii вже голу садовили на коня i в’язали iй за спиною руки (дивно, але тiеi митi в душi гетьманича навiть ворухнувся якийсь жаль до мачухи, що його вiн поспiшив хутчiй стлумити в собi, як гаддя яке – вiн був дещо жорсткуватим i сентиментiв не терпiв), так ось тодi вона якось чи не насмiшкувато глянула на спадкоемця ii чоловiка i раптом проказала, як проспiвала:

– Бувай, гетьманичу! До скороi зустрiчi!

– Але ж ти йдеш на той свiт, – здивувався Тимiш.

– Тому й кажу тобi: до скороi зустрiчi!

І – як у воду, бiсiвка, подивилася. Чи, може, й наврочила йому таку долю iз помсти – вiдьми, вони на все здатнi.

– А в цьому свiтi, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою нiхто не буде побиватися, крiм, хiба, твого батька.

Тимiш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислi передати йому свою владу i зробити сина гетьманом Украiни. І був би Тимiш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби змiцнити свiй вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдовi спалахнула затята i кривава боротьба за владу, i в тiй колотнечi господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тимiш Хмельницький двiчi ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вереснi 1653 р. пiд час другого походу Тимiш в однiй iз сутичок бiля Сугави був смертельно поранений i помер на руках у товаришiв. І сталося це невдовзi пiсля народження в них iз Розандою двох синiв-близнюкiв…

Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедiя: адже вiн утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана Украiни…

Тимоша поховають iз вiйськовими почестями в Суботовi, у Михайлiвському соборi, у присутностi патрiарха Антiохiйського.

Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого вiн мав такi надii, то й не вiдпустило до кiнця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гiрко… Нi, не тому, що помирае – iз цим вiн уже тодi змирився, – а тому, що втратив такого сина, надiю свою i надiю Украiни.

Горе свое гамував у серцi, зовнi залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побутi вiдзначався невибагливiстю i скромнiстю. Як i в етикетi. Венецiйський посол Альберто Вiмiна згадував про свою зустрiч з гетьманом:

«Усiм, хто входить до його кiмнати, вiн тисне руку i всiх запрошуе сiдати, коли вони козаки. У цiй кiмнатi немае нiякоi розкошi, стiни позбавленi всяких прикрас, за винятком мiсць для сидiння. У кiмнатi стоять тiльки грубi дерев’янi лави, вкритi шкiряними подушками… Дамаський килим простягаеться перед невеликим лiжком гетьмана, в головах його висять лук i шабля – едина зброя, яку вiн звичайно носить…»

А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так i не вгамовувалося.

«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собi. – А долю свою навiть на конi, навiть такому могутньому, як у iнього, не обскачеш…»

Частина четверта

Амiнь тобi, великий муже!