Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Тут мати наварила йому снiдати, принесла до берега та й кличе:

– Телесику, Телесику,
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобi iсти й пити!

Телесик почув:

– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матiнка снiдати менi принесла…

А змiя й пiдслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:

– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобi iсти й пити!

А вiн чуе, що не матiнки голос, i каже:

– Пливи, пливи, човнику, далi!..

А коли ненька його гукала, то, впiзнавши ii голос, Телесик до берега приплив, наiвся, напився, вiддав матерi рибку, що наловив, вiдiпхнув човника i поплив знову.

От змiя бачить, що нiчого не вдiе, надто в неi товстий голос, то пiшла до коваля:

– Ковалю, ковалю! Скуй менi такий тоненький голосок, як у Телесиковоi матерi!

Коваль i скував. Змiя пiшла до берега i стала Телесика кликати, а вiн подумав, що то мати його гукае. Приплив до берега, змiя його ухопила з човна та й принесла до своеi хатки.

– Змiючко Олено, натопи пiч так, щоб аж камiння розпадалося, та спечи менi Телесика, а я пiду гостей покличу та будемо гуляти.

Оленка натопила пiч так, що аж камiння розпадаеться, а тодi й каже:

– Сiдай, Телесику, на лопатку!

– Але ж я не знаю, як сiдати, – i руку на лопату поклав.

– Так? – питае?

– Та нi ж бо, нi! Сiдай зовсiм!

Вiн поклав голову:

– Отак, може?

– Нi-бо, сiдай увесь!

– А як же? Хiба так? – та й поклав ногу.

– Та нi-бо, сiдай увесь!

– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю, як.

Вона й почала показувати, та тiльки сiла, а вiн за лопату та й укинув ii в пiч i заслiнкою пiч затулив, а сам замкнув хату, залiз на превисоченного явора бiля двору та й сидить.

От змiя прилiтае з гостями.

– Змiючко Олено, вiдчини!

Не чуть.

– Змiючко Оленко, вiдчини!

Не озиваеться.

– От вража Оленка – вже десь повiялась!

От змiя сама вiдчинила хату, повходили гостi, посiдали за стiл. Вiдслонила змiя заслiнку, вийняла печеню та й iдять, – думали, що то Телесик. Попоiли добре, повиходили на двiр та й качаються на травi.

– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наiвшись!

А Телесик iз явора:

– Покотiться, повалiться, Оленчиного м’ясця наiвшись!

От вони й угледiли Телесика на яворi i все збагнули, кинулись до явора та й давай його гризти…

Коли це летять гуси, Телесик iх i просить:

– Гуси, гуси, гусенята!
Вiзьмiть мене на крилята.
Та понесiть до батенька,
А в батенька – iсти й пити.
Ще й хороше походити!..

…Із серденьком, що трiпотiло й завмирало, слухав маленький Тимiш мамину казку про кмiтливого i небоязкого Телесика – ненавидячи змiючку Оленку та радiючи, як Телесик ii перехитрив…

Гусеня, що вiдбилося вiд своiх, тодi врятувало Телесика, взявши його на крилята своi. І понесло – як явiр уже трiщав i хилитався, так змiюки його завзято гризли, – до батенька…

Пригадуючи казку свого дитинства, Тимiш i звав злу мачуху змiючкою Оленкою i мав вiд того якусь не дитячу втiху.

Звав, звiсно, по-хлоп’ячому, наче ображений малюк, який нiяк не мiг забути завданоi йому ще в дитинствi кривди, звав мачуху змiючкою Оленкою навiть i тодi, коли вже вирiс i заматерiв у доброго козака; звав, бо все не мiг позбутися образи, завданоi йому мачухою. І йому завданоi, i батьковi його, який теж – щоправда, потай – страждав вiд того, що кохана Олена Прекрасна таке з ним вчинила.

Зрадивши гетьмана, мачуха зрадила водночас i сина його Тимоша. І за це вона мала бути покараною – зрада не прощаеться. Тим паче, змiючцi Оленцi. І Тимiш без жалю й спiвчуття винiс iй крутий вирок.

Козацькi звичаi були суворими. З давнiх-давен на Сiчi тяжко каралися такi злочини, як бiйка та вбивство людини (особливо козака козаком), крадiжки чийогось та громадського добра, втрата совiстi та обов’язку перед товариством, зрада товариства i справи, якiй служиш, ганебна втеча з поля бою… Щоби вирiшити долю гетьманшi (а втiм, про себе вiн ii вже остаточно вирiшив) i винести iй належну ii вчинковi кару, в Суботовi, щоправда, за вiдсутностi гетьмана, спiшно було зiбрано Малу козацьку раду, на яку запросили окремих старшин i знатних козакiв.

– Що будемо чинити, товариство, з гетьманшею за ii дiяння – милувати чи карати? А якщо карати, то якою карою – лютою чи…

Так почав Тимiш, який за вiдсутностi гетьмана був за старшого в Суботовi.