Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Гетьман посмiхнувся, згадуючи козацьку байку про змiя на Хортицi, а iнодi й думав: от би такого змiя поставити стерегти Олену та ii честь. Напевне, вiн уже вберiг би ii вiд зради, навiть вiд самоi спокуси стрибнути в гречку медвяну…

Тiльки де ж його вiзьмеш, Змiя? Та ще й о дванадцяти головах. Бо одноголовий навряд чи встереже Олену… І гiркота не сходила з душi гетьмана, i вiн мав i далi од своеi коханоi отримувати i солод меду, i гiркоту жала. Тож невтомно нагадував своiм вiрним людям: стережiть гетьманшу, ii честь мае бути незаплямованою i, як у жони цезаря, – бути поза пiдозрою. А старому чоловiковi, хоча б i цезарю, втримати свою молодецьку жiночку-красуню вiд спокус, що обсiдають ii з усiх бокiв, ой як не просто. А тому вряди-годи нагадував вiрним людям: оберiгайте гетьманшу вiд спокус, що як мухи на мед до неi липнуть, оберiгайте… А я такий, не люблю дiлитися – посмiшка пiд вусами, – своею жiнкою з ближнiм… Як, мiж iншим, i булавою, i шаблею, а вiдтак вона у мене завжди напохватi…

І чи не вперше в словах гетьмана пролунала погроза, – Олена тодi до неi не прислухалась, – як вона потiм буде каятись!..

Водночас свое таемне розслiдування рiвнобiжно офiцiйному проводив i Тимiш. І теж виявив подружню невiрнiсть мачухи, ii адюльтер з молодим ключником i крадiжки з полковоi скарбницi.

Мало того, Тимошу пощастило перехопити листа Данiеля Чаплинського (виявляеться, нiчого йому не сталося!), що його вiн надiслав зi сховку своiй дружинi Оленi. У тому листi мiстилася iнструкцiя, як треба приховувати викраденi скарби гетьмана, а його самого отруiти. І тодi вони – Чаплинський та Олена – знову будуть разом…

Це вже була змова з метою вбити гетьмана.

Тимiш спiшно доповiв батьковi про лист Чаплинського до Олени, котра Прекрасна-Прегарна, i про iхню задумку позбутися гетьмана, вiдправивши його у свiт предкiв.

Розлючений Хмельницький вiддав наказ: обох винуватцiв, Олену та ii коханця-управителя, схопити, роздягти догола i, прив’язавши iх одне до одного, повiсити! І зробити це негайно. І не звертати уваги на благання винуватцiв та iхню клятьбу, що такого бiльше не повториться.

Тут може виникнути подив: гетьман, який так кохав Олену, наказав – за якусь золоту цяцьку, викрадену гетьманшею разом з ключником, – схопити ii, роздягти й повiсити голою – а вона ж його законна жона, гетьманша! – пiд брамою. Невже гетьман мiг видати такий наказ? Хоча недарма кажуть: вiд любовi до ненавистi – один крок!

За iншими iсторичними даними, хоч i було саме так, але в той же час…

І трохи не так.

Хоча, скорше, так.

А втiм, ось як цю несимпатичну iсторiю, що лучилася з гетьманом Богданом Хмельницьким та його коханою жоною, гетьманшею Оленою, подае видання «Усi гетьмани Украiни» (Фолiо, 2008):

«…вiдчути вповнi щастя подружнього життя Богдановi не випало – Украiна була охоплена жорстокою вiйною. Та й саме одруження скiнчилося трагiчно – у критичнi днi вiйни, коли гетьман з вiйськами пiдiйшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звiстка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!

Рiзнi джерела по-рiзному розкривають обставини цiеi заплутаноi справи. Так, польський мемуарист Станiслав Освенцiм переповiдав цю, за його словами, «смiшну iсторiю» так, як вiн почув ii з вуст Яна II Казимира пiд час вечерi напередоднi Берестецькоi битви. Король же втiшався з того, що гетьманша закохалася в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таемний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго, аж поки гетьман не виявив пропажi барилка з червоними золотими. Спершу подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похiд на Литву, прихопив його з собою на нагальнi вiйськовi потреби. Однак, отримавши вiд гетьманича запевнення щодо власноi непричетностi, вiддав наказ про таемне розслiдування цiеi справи. У ходi розслiдування й випливла iнформацiя не лише про причетнiсть управителя до викрадення, а й про його адюльтер (подружню невiрнiсть) з панi гетьманшею. Розгнiваний Богдан, довiдавшись про цю брудну справу, звелiв обох винуватцiв роздягти догола i, прив’язавши одне до одного, повiсити. Так принаймнi з неприхованою втiхою i гомеричним смiхом розповiдав своiм наближеним король. Очевидно, що розповiдь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таемних коханцiв, була стилiзована саме для смiху i навряд чи цiлком вiдповiдала реалiям.

Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивiлл у своему описi був значно стриманiшим i менш емоцiйним. Крiм того, згiдно з його версiею, пропажу золота виявив Тимiш Хмельницький. Вiн же i вислiдив злодiя, довiдався про його аморальнi зв’язки зi своею мачухою, яку, за наказом батька, i повiсив разом iз ключником на однiй шибеницi.

Інформацiя ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Данiеля Чаплинського до своеi колишньоi дружини, в якому мiстилась iнструкцiя, як можна приховати викраденi у Хмеля скарби, а його самого отруiти. За дорученням гетьмана справу таки розслiдував Тимiш. І саме йому начебто пофортунило знайти викрадене золото i викрити спiльникiв гетьманшi, пiсля чого Мотрону, а також ii матiр i ще п’ятьох осiб було страчено. Отже, за такоi iнформацii, причина трагедii полягала не стiльки у фактi подружньоi невiрностi Мотрони (якщо вона була насправдi), скiльки у наявностi розгалуженоi шпигунськоi мережi в оточеннi гетьмана, до якоi якимось чином було залучено i гетьманшу. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дii Богдана, одначе не вона стала вирiшальним фактором, що визначила подальший вибiр Хмеля – пiдняти повстання проти польськоi шляхти».

З правiчних часiв Берегиня (Велика богиня) була найстаршою богинею добра й захисту слов’ян вiд усiлякого зла.

Нашi далекi прапращури зображували ii жiнкою у довгому одязi, що пiдняла у благальнiй молитвi руки до неба (до сонця), iз ореолом (диском) навколо голови.

З часом Берегиня стае «хатньою» богинею, захищае оселю, малих дiтей, родину вiд лиха-бiди, вiд хвороб i лютого звiра. У тi часи вона зображувалася на бiлих рушниках, якi вивiшувалися над вiкнами й дверима, щоб захищати домiвку вiд злих сил. (Над вiкном тому, що зло таке: не пустиш його у дверi, пролiзе у вiкно.) Дещо схематичний образ Берегинi вирiзьблювався на деревi (на вiконницях, дверях, ганках). Невеликi зображення богинi (мiднi обереги) слов’яни носили на грудях, аби не впустити туди зло, бо груди i серце людинi дано лише для добра i всього свiтлого. І Берегиня вiками надiйно берегла i людину, i родину. І завжди захищала оселю i сiмейство, яке в нiй жило.

Кожна жiнка у слов’ян, а потiм у давнiх русичiв-украiнцiв була Берегинею. І матiр’ю, i захисницею роду людського i кожноi сiм’i. На нiй i трималися хата, сiм’я, дiти, злагода, доброта i любов.

Так був вихований змалечку й Богдан Хмельницький. Його матiр’ю була проста козачка, Берегиня батькового сiмейства та iхньоi оселi.

Такою ж Берегинею була в сiм’i самого Богдана його перша дружина Ганна Сомко. Богдан був завше зайнятий чоловiчими справами, все iнше в Суботовi трималося тодi на дружинi Ганнi. І Богдан був спокiйний – тил його надiйно захищений, сiм’ю вiд усiх негараздiв вбереже вона, дружина та берегиня Ганна Сомко. Це чоловiки можуть згрiшити чи щось вiд сiм’i потай поцупити, а жiнка живе лише для сiм’i та все несе не з сiм’i, а – в сiм’ю. Тож був певний, що й друга його дружина, Олена, стане такою ж його берегинею.

А вона стала – чого iй ще не вистачало, вiн же ii усiм-усiм забезпечив i вiдмови вона нi в чому не мала! – стала зрадницею. І крадiйкою. Не оберiгала сiм’i, як то iй, жiнцi, було самими небесами дано, а навпаки – руйнувала ii. Крадiжок – бррр!!! – що iх вчиняла Олена, вiн не мiг iй пробачити. А надто зради.

Зради вiн не прощав нiкому – нi козакам, нi побратимам, якщо останнi до неi вдавалися, нi рiдним, нi…

Нi своiм, нi чужим.

У гнiвi не знав спину. Гнiв-образа за зраду тiеi, яку вiн свято кохав i вважав своею богинею та Берегинею i якiй довiряв, – заслiпив його.

А заслiплений гнiвом, звелiв скарати на горло зрадницю i крадiйку. Охолонувши, трохи мовби засумнiвався: може, не треба було ii так? Вона ж його жона… Хоч i не стала Берегинею. Але внутрiшнiй голос – а вiн його завжди слухався – йому велiв: треба! Бо iнакше зло вiзьме владу над свiтом. Не прощаеш зради чужим, не маеш прощати ii i рiдним.

Жона мае бути тiльки Берегинею. Іншого не дано. І Тимiш, син його, який, коли батько бував у походах, – а це траплялося часто, – зоставався в Суботовi за старшого, i виконав гетьманiв наказ. Знищив ту змiюку, що ii гетьман пригрiв у себе на грудях. Хоча забути Олену гетьман ще довго не мiг, але, пересилюючи себе та своi почуття, i вiддав наказ: смертю покарати за зраду, крадiжки та за пiдготовку замаху на нього, кохану – вчора ще кохану – Олену Прекрасну. Але, як уже мовилося, забути ii ще довго не мiг, як i збагнути того, що вона накоiла i ще задумала накоiти…

Існуе й iнша думка-гiпотеза: а раптом Тимiш велiв стратити мачуху за адюльтер i крадiжки без згоди на те батька?

Таке припущення вмiщено у збiрнику «100 найвiдомiших украiнцiв», Киiв, 2005, в нарисi «Богдан Хмельницький»:

«Зi спадкоемцем Богдана у неi (мачухи Олени. – В. Ч.) склалися вiдверто ворожi стосунки. Схоже, ця «степова Олена», як iнодi ii називали, крiм вроди й спокусливостi, iншими чеснотами не вiдзначалася. Коли гетьмана не було в Суботовi, вона зi своею матiр’ю розтринькувала його майно. (Казну оббирала разом iз своiм коханцем-ключником. – В. Ч.). В 1651 р. пiсля якоiсь незрозумiлоi iсторii Тимiш, людина крутоi вдачi, за вiдсутностi Богдана наказав стратити ii. Проте його стосунки з батьком не погiршилися. Ймовiрно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказiвку. Ходили чутки, що Мотря (себто Олена. – В. Ч.), намовлена езуiтами, намагалася отруiти Богдана».

Можливо. Хоча не виключено, що таки був батькiв наказ: коханцiв – хай би хто вони були – повiсити.

Тимiш виконав батькове велiння, прислане гетьманом у Суботiв iз його чергового походу з нарочитим посланцем, i коханцiв (вони ж крадii, вони ж змовники проти гетьмана, якi затiяли вчинити йому лихе) було з наказу Тимоша схоплено.

За вiдсутностi гетьмана в Суботовi всi мали виконувати – i виконували – вказiвки й накази його сина, як накази самого гетьмана.

Отож батькiв наказ Тимiш таки виконав. Але якби його й не було, все одно не помилував би гетьманич мачухи Олени, зрадницi та крадiйки, яка була для нього змiючкою Оленою з вiдомоi казки «Телесик».

…Жили собi дiд та баба. Вже i старi стали, а дiтей нема. Журяться дiд та баба. «Хто нашоi смертi догляне, що в нас дiтей нема?» От баба й просить дiда:

– Поiдь, дiду, в лiс, вирубай там менi деревинку та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, ото буде менi хоч забавка.

Дiд спершу не хотiв, а баба просить i просить. Послухався вiн, поiхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пiсню спiвае:

Люлi, люлi, Телесику,
Наварила кулешику, —
Iз нiжками, iз ручками,
Буду тебе годувати!

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечерi спати. Встають уранцi – аж з тiеi деревинки та став синок маленький. Вони так зрадiли, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Найулюбленiшою казкою Тимоша ще за його малолiтства була казка «Телесик», що ii часто йому розказувала матiнка i яку вiн напам’ять вивчив.

На все життя Тимiш запам’ятав тихий, лагiдний i ласкавий неньчин голос.

І сам бувало дiтям – як дорослим став, – розказував:

От вирiс Телесик i такий став гарний, що баба з дiдом не навтiшаються з нього. Якось вiн i каже:

– Зробiть менi, тату, золотий човник i срiбнее веселочко: буду я рибку ловити та вас годувати!

От дiд зробив золотий човник i срiбнее веселечко, спустили на рiчку – вiн i поiхав. Їздить Телесик по рiчцi, ловить рибку та годуе дiда й бабу… А мати йому iсти носить. Та й каже:

– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далi.