1 2 3 4 5 ... 10 >>

Владимир Николаевич Войнович
Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа

Життя i неймовiрнi пригоди солдата Івана Чонкiна. Перемiщена особа
Владимир Николаевич Войнович

Життя i неймовiрнi пригоди солдата Івана Чонкiна #3
Третя частина пригод славетного солдата Чонкiна! Наiвний герой найсмiшнiшоi сатири на радянську дiйснiсть знов тiшить читачiв своiми карколомними авантюрами! Несподiвано для себе Чонкiн потрапляе в перебiжчики та опиняеться у Штатах, де згодом стае добрим фермером. Та навiть у фермерiв життя спокiйним не бувае! Особливо якщо це – Чонкiн…

Володимир Войнович

Життя i неймовiрнi пригоди солдата Івана Чонкiна

Перемiщена особа

Передмова

Менi здаеться, я заслужив мiсце в книзi рекордiв. Цей роман писався без одного року пiвстолiття. У 1958-му задуманий, у 2007-му закiнчений. Задуманий спочатку був як епiчний, розтягнутий у часi твiр. Звiдсiля й назва «Життя i незвичайнi пригоди». Мене весь час дивувало, чому, читаючи книгу в тому виглядi, в якому вона була, жодна людина не запитае: «Пригоди-то е, а де ж життя?» Життя в перших двох книгах було всього-на-всього лiто i початок осенi 1941 року.

Із самого початку, задумавши роман, я творив його здебiльш подумки, мiркував про рiзнi повороти сюжету, комiчнi ситуацii, переповiдав iх своiм друзям i цим удовольнявся. Записувати не квапився, вважаючи, що часу попереду чимало. Його й справдi випало предостатньо, але не весь вiн виявився придатним для спокiйного творення. Менi видаеться, що писати щось епiчне можна лише в епiчному станi духу, а вiн у мене з кiнця шiстдесятих рокiв i принаймнi до середини вiсiмдесятих був не таким. Ядерна супердержава оголосила менi вiйну, намагаючись зупинити, як то кажуть, мое перо. Коли у Спiлцi письменникiв мене навчали уму-розуму, письменник Георгiй Березко нервово просторiкував: «Войнович, перестаньте писати вашого жахливого Чонкiна». У КДБ мене наполегливо просили про те саме, навiвши вагомiшi аргументи у виглядi отруених сигарет.

Мене не ув’язнили, але створили умови, придатнi бiльше до творення не епiчного полотна, а вiдкритих листiв, то гнiвних, то iдючих, якими я раз по раз одбивався вiд супротивника, що нападав на мене з переважаючими силами. Я не залишав своiх спроб продовження головноi справи, але, роздратований постiйними уколами i укусами своiх ворогiв, весь час збивався на фейлетонний стиль, на спроби карикатурно зобразити Брежнева чи Андропова, хоча цi люди як характери i прототипи можливих художнiх образiв нiякого iнтересу не викликали. Вони заслуговують саме на карикатури i нiчого бiльше, але ж роман-то я задумав не карикатурний.

До речi, я означив колись жанр твору як роман-анекдот, з чого рiзнi критики зробили рiзноманiтнi висновки, але це означення було просто хитринкою, натяком, що рiч, мовляв, несерйозна i нiчого до неi особливо прискiпуватися.

Покинувши СРСР, а потiм повернувшись до нього звiльненим вiд постiйного тиску, якому мене пiддавали упродовж багатьох рокiв, я багато разiв намагався знову повернутись до перерваноi працi, списав декiлька пачок паперу i майже все написане викинув. Нiчого в мене не виходило. І сюжет складався вимучений, i фрази затертi, що мене страшенно мучило i дивувало. Я думав, як же це так, адже ще недавно було ж у менi щось таке, що привертало увагу читацькоi публiки. І все ж таки, продовжуючи своi зусилля, я знову i знову з тупою впертiстю штовхав свiй камiнь угору.

Деякi читачi переконували мене, що «Чонкiн» i так хороший i можна його й не продовжувати, але я, написавши першi двi книги, вiдчував, що не маю права померти, не закiнчивши третю. Мiй стан можна було порiвняти зi станом жiнки, яка, виносивши трiйню, породила лише двох, а третiй зостався в нiй на невизначений час.

Був момент, коли менi раптом зовсiм надокучило «искусство ставить слово после слова» (Б. Ахмадулiна), i я взагалi кинув писати, помiнявши перо (вiрнiше, комп’ютер) на пензель. Сорок рокiв я чи добре, чи кепсько, але писав щось практично щодня. Нiколи менi не бракувало сюжетiв i образiв, а тут мовби одрiзало. Нi образiв, нi сюжетiв. Поточне щоденне буття не породжуе потреби хоч якось його вiдобразити. Рука не тягнеться до пера, перо до паперу, i комп’ютер припав пилом. Згодом я повернувся в лiтературу тiльки частково: писав публiцистику i мемуари. Вони також, до речi, давалися з труднощами. А вже пробуючи сотворити хоча б невеличке оповiдання, я взагалi вiдчував повну безпораднiсть початкiвця. Наче нiколи нiчого не писав.

Зрештою я вирiшив, що, мабуть, усе, криниця вичерпана i нiчого тарабанити вiдром по висохлому дну. І з думкою про закiнчення «Чонкiна» також пора попрощатися.

Вищi сили виявилися до мене поблажливими i дозволили дожити до моменту, коли я з радiстю зрозумiв, що присуд, винесений мною менi самому, виявився передчасним.

Тут я дозволю собi вiдволiктись на лiрику i повiдомити читачевi деякi подробицi свого особистого життя. Будучи прихильником шлюбу на все життя, я усе ж донедавна був одружений двiчi. З першою дружиною через вiсiм рокiв розлучився, з другою прожив сорок рокiв до ii останнього подиху. Так вийшло, що перша книга «Чонкiна» була написана при однiй дружинi, друга – при другiй. Їхня присутнiсть у моему життi так чи iнакше впливала на цю роботу, яка в докiнченому виглядi часом сильно ускладнювала життя мое i моiх дружин, котрi роздiляли зi мною усi наслiдки моiх задумiв i вчинкiв. Тому я вирiшив, що правильно зроблю, якщо присвячу, хоча б заднiм числом, першу книгу пам’ятi Валентини, а другу – Ірини.

Ірина помирала довго i важко. А коли все закiнчилося, я вiдчув повне спустошення, апатiю i став просто чахнути. Тобто якось жив, щось робив, писав щось в’яле, але не отримував вiд цього та й вiд самого свого iснування жодного задоволення. Мене повернула до життя Свiтлана, котра теж певний час перед цим втратила найближчу людину. Будучи iстотою жертовною, вона звикла завжди про когось турбуватися i, втративши предмет головноi турботи, знаходилася в подiбному до мого станi. Менi здаеться, ми обое вчасно знайшли один одного.

Свiтлана оточила мене таким фiзичним i духовним комфортом, що менi нiчого не зоставалося, як повстати з попелу. Я зрозумiв, що знову жадаю жити, писати i, що цiкаво, навiть можу це робити. Там, у криницi, виявляеться, щось все-таки накопичилося. Я стер пилюку з комп’ютера i завзято застукав по клавiшах, вiдчуваючи незвичайне, давно забуте натхнення. На сiмдесят п’ятому роцi життя я працював, як у молодостi. Плутав день iз нiччю, кваплячись за героями, якi, як i ранiше, самi себе творили. Можу сказати з упевненiстю, що без Свiтлани цього б не сталося. Тому третю книгу я по справедливостi i з любов’ю присвячую iй.

Частина перша

Удова полковника

1

Присвоення Івану Кузьмичу Дринову чергового генеральського звання i звання Героя Радянського Союзу, звичайно, привернуло до себе увагу радянських журналiстiв. Тим паче, що сталося це на початку вiйни, коли Червона армiя на усiх фронтах вiдступала i генералiв частiше розстрiлювали, анiж нагороджували. А тут генерала обласкала влада, i ходили чутки, що особисто товариш Сталiн пив iз ним ледь не на брудершафт. Звiсно ж, журналiсти ринули до генерала зiвсiбiч, але наймоторнiшим виявився, як завжди, кореспондент «Правди» Олександр Криницький, який уже писав про подвиги Дринова. Будучи особисто знайомим iз генералом i представляючи головну партiйну газету, вiн першим з-мiж iнших добився у Дринова повторного прийому. Прийом вiдбувся в пiдмосковному санаторii, куди генерала послали для короткого вiдпочинку i вiдновлення сил.

Криницький знайшов генерала, коли той прогулювався килимовими дорiжками першого поверху в смугастiй пiжамi з пригвинченою до неi Золотою Зiркою. Вони прилаштувалися в холi пiд фiкусом. Криницький дiстав iз польовоi сумки блокнот, а Дринов iз кишенi – коробку цигарок «Пiвнiчна Пальмiра». Вiдповiдаючи на запитання журналiста, вiн сказав, що, хоча йому i вдалося провести блискучу вiйськову операцiю, не варто забувати, що подiбнi удачi трапляються у генералiв лише тодi, коли вiдважно воюють керованi ними солдати. Тут до слова згадав вiн про Чонкiна i детально розповiв Криницькому про подвиг цього бiйця. Про те, як той, захищаючи лiтака, котрий здiйснив вимушену посадку, геройськи бився з цiлим полком, але тепер вже, з яким саме полком, уточняти не став.

Оскiльки учасники бесiди добряче хильнули, розповiдь генерала Криницький запам’ятав неточно, а блокнота свого по дорозi в редакцiю загубив. Намагаючись вiдновити розповiдь Дринова, вiн згадав, що Чонкiн охороняв лiтака, на якому сам начебто i прилетiв. Тому Криницький вирiшив, що Чонкiн був льотчиком. Далi брак матерiалу вiн доповнив польотом своеi журналiстськоi фантазii, яка його нiколи не пiдводила. Це, здаеться, саме вiн сотворив мiф про двадцять вiсiм героiв-панфiловцiв, що увiйшов до пiдручникiв iсторii як незаперечний факт подвигу, при якому вiн сам начебто був присутнiм. Цих героiв, якi начебто вступили в нерiвний бiй з нiмецькими танками i загинули бiля роз’iзду Дубосеково, вiн придумав i приписав мiфiчному комiсару Клочкову мiфiчну фразу, яку також, зрозумiло, видумав i якою пишався до самоi смертi: «Вiдступати нiкуди, позаду Москва!» Та й не тiльки пишався, але кожного, хто сумнiвався в повнiй чи хоча б частковiй достовiрностi легенди, пiддавав у пресi такiй рiзкiй критицi, що на долю невiри випадали великi випробування.

Ось i про подвиг льотчика Чонкiна Криницький скапарив нариса, якого в редакцii визнали кращим матерiалом тижня, а потiм i мiсяця i вивiсили на спецiальнiй дошцi. Криницький цiлий мiсяць ходив надзвичайно вдоволений собою, гордо випнувши груди й живiт. А втiм, нi, не мiсяць, вiн завжди ходив, гордо випнувши все, що мiг, тому що через мiсяць виявилося, що на заздрiсть колегам-журналiстам вiн знову написав кращого нариса про те, чого не бачив. Газета з нарисом про Чонкiна розiйшлася по всiй краiнi i могла б одразу дiйти до Долговського району, але не дiйшла, тому що район був ще окупований нiмцями, якi читали в основному не газету «Правда», а «Фьолькiшер беобахтер».

2

Одним iз ретельних читачiв «Фьолькiшер беобахтер» був вiйськовий комендант мiста Долгова оберштурмфюрер СС пан Хорст Шлегель. Зараз вiн сидiв у своему кабiнетi, колишньому кабiнетi колишнього секретаря райкому ВКП(б), геройськи загиблого Андрiя Ревкiна. У кабiнетi зi змiною влади нiчого принципово не змiнилося: той же двотумбовий, покритий зеленим сукном канцелярський стiл господаря, той же довгий стiл, приставлений до головного лiтерою «Т», для засiдань бюро райкому, а тепер невiдь для чого. Змiна торкнулася лише портретiв. Ранiше за спиною секретаря висiли портрети Ленiна i Сталiна, а тепер за спиною коменданта – портрет Гiтлера. А вiд Ленiна i Сталiна зосталися лишень двi нецвiлих плями.

У момент, що його описуемо, комендант був зайнятий тим, що, насвистуючи вiдому нiмецьку пiсню «Ich wei? nicht, was soll es bedeuten» на слова еврейського поета Гейне, укладав посилку дружинi Сабiнi з мiста Інгольштадт. Таким чином вiн вирiшив нарештi вiдповiсти на ii численнi i дурнуватi прохання надiслати iй шовковi панчохи, мережанi панталони i французькi парфуми, тому що iй начебто зовсiм нi в чому ходити до церкви чи в театр. Вiн iй у вiдповiдь спершу написав, що до церкви i навiть у театр не обов’язково ходити в бiлизнi з мереживом, вiн дуже сподiваеться, що iй пiд спiдницю нiхто не зазирае нi в театрi, нi навiть на сповiдi, а якщо хтось десь i зазирае, то вiн нiчим цьому сприяти не тiльки не хоче, але й не може, бо тут того, чого вона просить, просто нема. Сабiна зауваження вiдносно можливих пiдглядачiв пiд ii спiдницю пропустила мимо вух, але висловила подив: невже там, де вiн служить, немае жiнок, а якщо е, то в чому вони вiдвiдують церкви i театри? Хорсту вона навела за приклад iхнього колишнього сусiда миловара Йохана Целлера, котрий своiй Барбель регулярно надсилае i нижню бiлизну, i верхню одiж, i косметику. «Shatz (скарбе мiй), – вiдповiдав iй злостиво Шлегель, – наскiльки менi вiдомо, мiй друг Йохан служить у Парижi, а я в цей момент знаходжусь у маленькому росiйському мiстечку, якого навiть на картi не знайдеш. Повiр менi, мiж цим мiстечком i Парижем е велика рiзниця, i асортимент тутешнiх товарiв не зовсiм спiвпадае з тим, що можна знайти у французьких бутиках».

Оскiльки вона пояснення його iгнорувала i тi ж прохання повторяла в кожному листi, вiн вирiшив ii провчити i за порадою своеi помiчницi фрау Каталiни фон Хайс зiбрав-таки посилку, в яку поклав те, що носили тутешнi жiнки: трикотажнi рейтузи з резинками попiд колiна, шерстянi носки, ватнi штани, ватну тiлогрiйку, пояснив письмово, що це типовий гардероб тутешнiх дам, i до всього додав флакончик тройного одеколону. Вiн пакував своi подарунки в картонну посилочну коробку, коли це в дверi зазирнула щойно згадана Каталiна фон Хайс. Кожен, кому доводилося зустрiчатися iз капiтаном Милягою i зостатися живим, упiзнав би в цiй густо нафарбованiй блондинцi колишню секретаршу начальника НКВС Капiтолiну Горячеву. Тепер колишня Капiтолiна iснувала пiд своiм справжнiм прiзвищем, а може, також пiд придуманим, деякi шпигуни так часто мiняють своi iмена та прiзвища, що iнодi й самi не пам’ятають, як саме колись назвали iх мама з татусем. Пiд своiм чи фальшивим прiзвищем, але трудилась ця жiнка (а може, й не жiнкою вона була?) на благо Великого рейху (чи на когось iще) в тому ж кабiнетi нiмецького Там Де Слiд, справлялась з тiею ж приблизно посадою (для виду, звичайно, шпигуни завжди те, що видно усiм, роблять буцiмто, насправдi ж маючи цiлком iншi цiлi). Час вiд часу виконувала вона й позаслужбовi обов’язки, тi ж, що й при капiтановi Милязi. Це дае нам право припускати, що, напевне, була вона все ж таки жiнкою, бо якби нi, Миляга, чи Шлегель, чи хоча б один iз них вже до цього докопався б. Коротше кажучи, Каталiна фон Хайс (так уже ii називатимемо) зазирнула до кабiнету свого наче б начальника i повiдомила йому, що якийсь мiсцевий селекцiонер шукае iз ним зустрiчi.

– Хто? – перепитав Шлегель.

– Тутешнiй божевiльний, – сказала Каталiна. – Дуже потiшний тип.

– Ну, гаразд, нехай зайде.

Шлегель забрав зi столу коробку, сiв у крiсло i зробив вигляд, що пише щось виключно важливе.

Дверi вiдчинилися, i до кабiнету, кланяючись вiд порогу, увiйшов у супроводi Каталiни дивовижний чоловiк у брезентовому плащi поверх ватника, в полотняних штанях у смужечку, заправлених у високi яловi чоботи з саморобними галошами, склееними з автомобiльноi гуми. Через плече висiла у нього польова зношена сумка, а в лiвiй руцi вiн тримав широкополого солом’яного капелюха.

Наблизившись до комендантового столу, вiдвiдувач усмiхнувся i проказав:

– Здоров’я бажаю, гутен таг, пане коменданте, дозвольте представитись: Гладишев Кузьма Матвiйович, селекцiонер-самородок.

Каталiна чудово знала росiйську мову (не згiрш за капiтана Милягу), а нiмецька взагалi була для неi рiдною, але слову «самородок» у нiмецькiй мовi пiдходящого еквiвалента вона не знайшла i переклала його як зельбстгеборене – той, що сам себе народив.

– Як це – сам себе народив? – здивувався оберштурмфюрер. – Навiть Ісуса Христа жiнка народила, а цей що – з яйця вилупився, чи як?

Каталiна засмiялася i переклала запитання гостю.

Той iз гiднiстю вiдповiв, що сам себе не вилуплював нi з чого, але, не маючи достатньоi освiти, досяг обширу знань особистою працею i талантом, у чомусь випередив навiть найосвiченiших академiкiв i вивiв овочевий гiбрид, яким бажае нагодувати нiмецьку армiю.

Звiсно, комендант поцiкавився, що це за гiбрид. Гладишев поклав капелюха на сусiднiй стiлець, похапцем вiдкрив польову сумку, витяг звiдтiля декiлька газетних вирiзок iз присвяченими йому статтями, дописами й фотографiями i виклав на стiл перед комендантом.

Каталiна запропонувала перекласти тексти, але комендант сказав: «Не потрiбно», – i зупинив погляд на однiй iз фотографiй, де Гладишев був зображений з пучком гiбрида, поглянув на самого Гладишева, перезирнувся з помiчницею.

– Про вас так багато писали радянськi газети. Ви бiльшовик?

– Нi в якому разi! – Гладишев перепудився й притис руку до серця. – Навпаки. Я рiшучий супротивник радянського ладу, за що многократ переслiдувався…

Шлегель склав руки на грудях й вiдкинувся у крiслi.

– Цiкаво! Скажiть йому, що всi росiяни, яких я тут стрiчаю, твердять, що переслiдувалися комунiстами. І як його переслiдували? Заарештовували? Саджали до в’язницi? Катували? Заганяли пiд нiгтi голки?

Фрау фон Хайс переклала.

Гладишев признав, що таких неприемностей йому, дякувати Боговi, вдалося уникнути. Але радянська влада не визнавала його наукових досягнень i не давала йому можливостi виростити створений ним гiбрид, названий ним ШДОНАС, себто Шлях до нацiонал-соцiалiзму.

– Якби германськi властi дали менi достатньо землi пiд мiй гiбрид, я мiг би задовольнити повнiстю всю нiмецьку армiю. – Затиснуши капелюха мiж колiньми, Гладишев широко розкинув руки, наче прагнув обняти всiх, кого готовий був нагодувати. – Ви уявляете, пане офiцер, з кожноi площi ми могли б знiмати подвiйний урожай картоплi i томатiв водночас!

1 2 3 4 5 ... 10 >>