<< 1 2 3 4 5 6 ... 26 >>

Украдена батьківщина. Трилогія
Анатолій Резнік

Полки i половцiв й хазар
І сотник вже парадом,
Не кваплячись поволi пiд’iжджав.
На неспокiйному конi
Хазарськi вздовж полки стояли,
Траву копитами давно стоптали.
Полковник бравий iх
Петро Кривенко iздив в зад-в перед,
Коня пустивши в очерет
Згасити спрагу дав йому,
– Коневi, другу своему.
Навпроти них
В шеренгах бойових
З своiм героем на чолi,
Стоять i половцi,
Та не одним полком
З полковником Мартинюком.
На вiддалi кiлькох десяткiв крокiв
Кiнь сотника на мiсцi гарцював,
З усiх вiд нього бокiв
З полкiв вiйськовий щит стояв.
Обличчя сотника було суворе,
Орлиними очима рiзав даль,
А тiло все його здорове
Було тверде як сталь.
Вiн миттю руку викинув вперед
На знак вiйськового вiтання
І печенiгiв сотня
У сотню дужих голосiв
Покрила степ iх спiльного братання:
«Слава украiнським куманам!
Слава украiнським акацирам!»
У вiдповiдь на цi вiтання
Десятки тисяч голосiв
Зiрвали степу вiчного дрiмання,
Як вiчнiсть берегiв:
«Слава Украiнi!
Слава Украiнi!
Слава Украiнi!»
І слава ця котилася степами,
Лiсами й синiми морями
По кручах старого Днiпра,
Народу вiльного ця слава пролягла,
Краiни рiдноi iх далi,
Дунайських плес i берегiв Кубанi.
І сотник Петрусенко,
Не сходячи з коня, доповiдав,
Що Сава Довбушенко,
Полковник iх полкiв,
Що печенiгами прозвали,
Вже соколом сюди летить,
На маршi вже земля гудить,
Не зламна сила iх кипить.
Вони ж були iх авангардом,
Тому iх сили основнi
Прийдуть усi.

Гула долина бiля кручi
Козацтвом рiдних голосiв,
Злилися цi степи квiтучi
В единий спiв.
Вже сонце падало за обрiй
У шовку трав розсипало промiння,
Немов свое насiння,
Що прагне залишити на Землi,
Щоб завтра в ранiшнiй пiтьмi
Насiння це промiнням запалити
І Землю розбудити,
Заставити життям й камiння жити.
Долина ж з вечора уся кипiла,
Лунали мови рiднi голоси,
То раптом хвиля смiху пролетiла,
А то десь три баси
Спiвали пiсню про кохання,
Що дiвчина чекае iх вiнчання
І в смутку через сльози просить
В бою щоб ворог впав,
А той, кого у серцi носить,
У чужинi ii не забував.
А там, поближче до Днiпра,
Стояла казанiв гора,
В яких давно вже закипiла каша,
З якоi розвiвався запах м’яса,
Та всi чекали Дiра,
І не згасала вiра
В його прихiд.
І раптом на горбi,
Де верби вже старi
Над кручами схилились до води,
Десяток вершникiв вже iхали сюди.
Побачивши свою долину,
Вони спинились на хвилину,
Назад руками знак подали,
На мiсцi конi танцювали,
Копитами крисалася iскра.
І як стрiла,
Долиною промчався зв'язковий.
І переливами дзвiнка труба
Всiх кликала у бойовi порядки.
Про смiх i жарти не було i згадки,
<< 1 2 3 4 5 6 ... 26 >>