Не вышел из роли. Сборник юмористических рассказов

– Ох, мне ж пора, а то завтра рано корову доить.

– Пора, так пора, – ответил я, хотя чувствовал некоторое сожаление, ибо не все мы обговорили про нашу жизнь, короче, уезжать не хотелось. Затем она меня ошарашила.

– Вам где стелить? В спальне или в комнате, отдельно.

В спальне, значит, с ней рядом. Ничего себе заявочки, думаю про себя, хотя, что тут такого. Мы люди взрослые, понимаем, что к чему. А у нее хозяйство, ей помощник надо. Тяжело ведь одной ей и возле скотины, и в поле. Муж у нее умер от какой-то болячки. Я не расспрашивал. Это меня не интересует. Мужа нет, а хозяйство держать надо.

– Стели в спальне, – говорю ей – Чего уж там ходить вокруг да около.

– Уже постелила. Я первой лягу, свет не буду выключать, а ты, когда будешь ложиться, то выключишь свет,– сказала и пошла, как королева.

Верите, кров просто шибанула мне в голову. До чего же она красивой показалась. Прямо – таки сияние какое-то от нее исходило. Пропадать так с музыкой, подумал я, и собрался идти за ней в спальню. А тут меня живот как шибанет, прямо прижало до невозможности, видно, молочка свежего, жирного я выпил слишком много. Мой – то желудок привык к обезжиренному молоку. Побежал я на улицу в туалет. Помучался я там, а затем захожу в спальню. Она, бедненькая, видно, очень устала и уснула. Спит легко, безмятежно, сном праведника и такая красивая женщина, что словами не передать. И что-то внутри мне говорит, что недостоин я такой красоты, что не имею права ломать ее жизнь, совсем не такой нужен ей мужчина.

Постоял я так возле нее, подумал, а затем выключил свет и пешком среди ночи, оставив все свои рыбацкие снасти, отправился домой. Жаль, конечно, что судака не вытянул, но зато…. Да, совершенно верно, как говорит поэт – нам нужен покой и воля.

Лист незнайомого.

Зимовий ранок. Снiг рипить пiд ногами дiльничного мiлiцiонера лейтенанта Набоки, який ходить нервово туди сюди на мiсцi злочину. Вiн подивився на годинник. Було без чвертi дев’ять.

– Оце так маеш, неприемностi з самого ранку. Цiлий мiсяць на дiльницi все було добре, а в кiнцi маеш такий сюрприз. Труп бiля нашого будинку. Всього декiлька метрiв залiз на нашу територiю. Чи не пiдкинули менi його сусiди?

– Яке це мае значення. – здивувався слiдчий Олег Мушковець.

– Це дуже велике мае значення як в моральному так i матерiальному планi. Ох, як дiзнаюсь я що це витiвки сусiдiв, то я зроблю для них теж якусь пiдлiсть.

– То будете потiм розбиратись, а зараз нам треба вияснити особу померлого. Ви ранiше його тут не зустрiчали.

Лейтенант уважно подивився на труп чоловiка, що лежав на бiлому снiгу. Це був чоловiк рокiв п’ятдесяти п’яти. Одягнений вiн був у легку куртку темно-синього кольору, лице не голене, волосся на головi сиве, акуратно пiдстрижене. Вiн не скидався на бомжа, якi ошиваються по вокзалах та пунктах тепломережi. В правiй руцi вiн тримав пакет, в якому лежало декiлька пустих пляшок i книжка в чорнiй палiтурцi. Слiдчий дiстав книгу та прочитав назву.

– Монтень. Том третiй. Диви якi стали розумнi бомжi.

Слiдчий розгорнув книжку i звiдти випало декiлька аркушiв, списаних дрiбним , але дуже калiграфiчним почерком.

– Почитаемо, може це нам допоможе в нашому розслiдуваннi.

– Мила Люба!

Я повинен написати тобi цього листа. Ти повинна знати все. Я знаю, що ти отримаеш цього листа. Одного тiльки я боюсь, щоб не сприйняла ти це близько до серця i спомин про мене не завдавав тобi мук сумлiння, бо ти, нi в чому невинна. Навпаки, завдяки тобi я став самим щасливим чоловiком на землi, i разом з Петраркою я кажу тобi «Я благословляю день, мiсяць, лiто, годину, мить, коли мiй погляд тi очi стрiтив». Дiйсно, то був найкращий день в моему життi, хоча для тебе це був самий звичайний день: по-лiтньому пекло сонце, цвiла липа, зрiла малина та черешня. Я тодi iхав з дачi. В кошику я вiз малину, яку зiбрав на своiй дачi. Вiд неi йшов такий аромат, що дух захвачувало. Ти сидiла i дивилась в вiкно електрички – молода, красива, впевнена собi дiвчина рокiв двадцяти двох.Я пiдiйшов i запитав:

– Тут не зайнято.

Ти пiдвела на мене своi очi… Нiчого особливого очi як очi, синi, нiби лiтне небо, але ти на якусь мить затримала на менi свiй погляд. Вiн був якийсь особливо лагiдний, добродушний, чистий i вiдкритий. Повинен сказати, що то був погляд не наiвноi дiвчинки, але i не погляд розбещеноi жiнки, яка пройшла i Крим, І Рим. В тому поглядi була i надiя, i полiт мрii, i обiцянка великого щастя, тому хто зумiе пiдiбрати ключика до цього нiжного створiння, яке щиро i доброзичливо сказало менi.

– Нi, тут не зайнято.

Що не кажiть, а я вже прожив життя, i з усiею вiдповiдальнiстю можу стверджувати, що душу людини можна розпiзнати з перших ii слiв.

– Дякую, – вiдповiв я, i сiв напроти.

Ще додам, що я знаходився в тому вiцi, коли жiночi погляди вже не мають тоi магнетичноi сили, що в юностi, бо не мають вже нiякоi загадки, i наперед уже знаеш чим закiнчиться той роман, чи то повiсть, чи то маленький епiзод в твоему життi. З чого зробив висновок, що для жiнки чоловiк повинен бути гiбридом банкомата з електровiбратором. Про почуття не може бути i мови. Тому пiсля розлучення з дружиною я просто насолоджувався свободою i життям, вiдповiдно, не хотiв попадати нi пiд якi чари. Але тут було щось друге, чому я спочатку не придiлив належноi уваги, бо вважав себе незалежним дорослим чоловiком. Я просто запропонував тобi скуштувати малини.

– Дякую. – сказала ти i взяла декiлька ягiд, якi окрасили твоi губи яскраво червоним кольором, а в моiй душi стався велика перемiна настроiв. – Дуже смачна у вас малина.

– У мене е своi таемницi в вирощуваннi малини.

І я став розповiдати iй про те як краще вирощувати малину, щоб вона була солодка i не водяниста, а ти розповiдала менi про свою роботу, про проблеми якi трапляються на твоему шляху.

Електричка прибула в кiнцевий пункт, я побажав тобi щасливо вирiшити своi проблеми, i ми розiйшлись в рiзнi сторони, як кажуть, розiйшлись, як в морi кораблi. Таких зустрiчей в електричках бувае десятки, а то i сотнi. Вони проходять непомiченими, не залишаючи нiякого слiду. Про них забуваеш на другий же день. Але цього разу все було не так. Вдома я вiдчув якесь незрозумiле хвилювання, якась безпричинна туга давила менi на серце. Я не мiг зрозумiти що сталось зi мною. Чому моя кiмната – моя схованка вiд життевих незгод стала пригнiчувати мене. Вона стала менi нагадувати тюремну камеру, чи то келiю монаха, де поховав я своi бажання, свою жагу до життя, де одноманiтнi днi змiняли одноманiтнi вечори. Все стало для мене таким ненависним, що хоч в петлю лiзь. Я навiть, забув, чому я спiшив з дачi в тiсну квартиру. Івключив телевiзор, коли там iшов другий тайм футбольного матча, з моею улюбленою командою, я не пропускав нi одноiгри, але того вечора вiн не принiс морального задоволення. Навiть, виграш моеi команди залишив мене байдужим. Вночi я довго не мiг заснути, а, коли заснув, то стали менi снитись рiзнi кошмари: то дружина сварила мене за якусь легковажнiсть, то домоправ кричав, що я занадто багато споживаю електроенергii, то переслiдували мене якiсь очi, вiд яких я не мiг нiде сховатись.Вранцi в дуже пригнiченому станi я пiшов на роботу в банк. Здавалось, нiяка сила не спроможна мене вирвати з тiеi прiрви депресii, в яку я втрапив. Навiть директор банку захвилювався, чи не захворiв я, але я його заспокоiв, сказавши, що це вчора я, мабуть, перегрiвся на сонцi. Та цього разу я помилився, причина була тут iнша. Робота того дня в мене не клеiлась, але тут до банку зайшла ти, i як до доброго знайомого пiдiйшла до мене.

– Добрий ранок, – сказала ти – ось де ви працюетее

– Добрий ранок, – вiдповiвя, трохи знiтивши, -Так я тут працюю. Яка доля привела вас сюди?

Менi прийшлось докласти чимало зусиль, щоб стримати своi почуття, а вони бурлили там як в розбудженому вулканi.

– Та оце ж приiхала з моря, а грошi там розтратила, то тепер прийшла зняти грошi зрахунку.

Виявилось, що iхне пiдприемство зовсiм недавно уклало з банком договiр про фiнансовi операцii мiж собою, І вiдповiдно, робiтники стали отримувати в нас платню. Крiм того, це я дiзнався з твоеi карточки, ти жила недалеко вiд мене в кооперативному будинку. Залишок дня я був в доброму настроi i навiть, став наспiвувати мелодiю iз фiльму «Історiя кохання», чим дуже здивував свою сусiдку на робочому мiсцi Клавдiю Михайлiвну, яка в своi сорок з гаком, всi сили i енергiю направляла на те, щоб зберегти свою фiгуру, але це в неi не дуже виходило, бо полюбляла вона солодкi тiстечка та окорока.

– Що це у вас, Петрович, сьогоднi такий лiричний настрiй?

– Та оце вчора я добре вiдпочив на дачi, – сказав я у вiдповiдь.

– Знову були там самi? – Запитала вона. Вона завжди задае менi таке питання. Навiть, не знаю чому? Може щось хоче вiд мене, але ж я нiчого не хочу вiд неi, тому швидко закривав дверi для будь-яких вiдносин.

– Звичайно, сам. Це так добре вiдпочивати одному, коли я згадую, як ми iздили на дачу вдвох з дружиною, то це був жах. Ми завжди там сварились iз-за всяких дрiбниць, i звичайно, нi про який вiдпочинок не могла йти мова.

Пiсля цих слiв Клавдiя Михайлiвна замовкла, а я мiг помрiяти про свое майбутне життя, бо на мене просто хвиля щастя якась найшла. Хоча я вiдверто не признавався собi в своiх почуттях, та i яке могло бути признання, коли мiж нами лягла вiдстань у тридцять рокiв. Чи правду кажуть, сивина в голову – бiс в ребро. Але ж просто порадiти тому факту, що ми не розiйшлись, як в морi кораблi, я ж мiг порадiти. З другоi сторони, якщо доля нас поеднала, то в неi ж на цей випадок мались своi види. Ото ж загадка, що мала на увазi доля, коли подарувала менi таку зустрiч, вiд якоi у мене серце заходиться так битися, що ледве не вискочить з грудей, заставляла мене подивитись на свое життя по iншому.З того моменту щоб я не робив, то ii образ милий, лагiдний стояв перед моiми очима. Чи бувало в вас таке? Не знаете? Я то же не знав, i не повiрив би, що може такий вогонь в грудях горiти, який нiчим не можна погасити. Ото ж причарувала вона мене, i ходив я тодi, як громом уражений, не знаючи, що менi робити. В дитинствi я навчався в художнiй школi i тому, коли прийшов додому з роботи, то постарався по пам’ятi написати твiй портрет. Абсолютна схожiсть тут не була гарантована, але твоi очi дивились на мене, як живi. Я дивився на них i не мiг надивитись, не мiг вiдвести своiх очей. То була i радiсть, i мука, бо на пам'ять лiзли слова iз пiснi «Нам не бути разом…» Це розумом я розумiв, але серце, серце, хiба ти йому щось докажеш, приведи йому сотню, нi тисячу доказiв, що того не може бути, воно не повiрить, i не сприйме, i буде вимагати тiеi iлюзii, тiеi фата Моргана. Звiсно, кiмната стала для мене тiсна, i я бродив по вулицi, пiд ii будинком, в надii зустрiти випадково ii. Коли мене зустрiчали моi знайомi, то вони дивувались, чому я ходжу пiд чужими будинками, а я вiдповiдав, що лiкар приписав менi побiльше бувати на свiжому повiтрi. Вони ще бiльше дивувались, бо ж яке тут свiже повiтря, коли поруч траса знаходиться, по якiй сновигають автомобiлi, краще ж прогулянки робити в парку, але я вiдповiдав, що я звик до такоi обстановки , i продовжував гуляти бiля твого будинку. Тiльки тебе я не зустрiчав там. Минула недiля, друга… Я не знаходив собi мiсця, i вже хотiв iти до тебе на квартиру, щоб дiзнатись, чи не скоiлось з тобою якесь лихо, але моеi смiливостi вистачало тiльки на те, щоб дiйти до твого пiд’iзду. Далi я починав глузувати з себе, докоряти за пагубну та безнадiйну пристрасть i повертав назад.Та одного ранку я вийшов ранiше нiж звичайнона зупинку трамваю, щоб iхати на роботу i зустрiв там тебе. В мене очi вмить застелив якийсь туман, ноги стали пiдкошуватись, я ледве дiйшов до зупинки. Ти стояла там, така ж молода, красива, впевнена в собi. Ти приязно посмiхнулась менi. Вiд хвилювання я ледве змiг сказати:

– Доброго ранку, – сказав я.

– Доброго ранку, – ти вiдповiла так любязно i зiгрiла мене своiми синiми, нiби лiтне небо, очима

Скiльки разiв я говорив своiм близьким та знайомим та чув вiдповiдь цi простi слова, але нiколи вони не наповнювались для мене таким дивовижним змiстом – я бажав тобi вiд щирого серця, щоб у тебе все в життi було хороше, щоб на шляху у тебе попадались тiльки добрi люди, а всi незгоди обходили тебе стороною. А менi ж, менi нiчого не треба було, бо твоя лагiдна посмiшка i твоi щирi слова були для мене найкращою насолодою – вiд цього весь свiт змiнювався на краще: небо ставало чистiшим, сонце яскравiшим, а неприемностi всi забувались. З того дня я вже кожного разу виходив на пiвгодини ранiше i зустрiчав тебе на зупинцi. З тобою я проводив хвилин двадцять-тридцять, в залежностi вiд того як ходили трамваi, але то були хвилини райського блаженства. За всi роки життя з дружиною я не отримав i сотоi долi тоi насолоди, як ото отримував бiля тебе, коли iхав в переповненому трамваi. Ти вiдкрила менi новий свiт, у мене ожили з пiд попiлу новi почуття, я по-новому, зрозумiв такi старi затасканi поняття: кохання, бажання, самопожертвування, обов’язок. Пiсня «…и каждый вечер сразу станет и удивительно хорош…» зазвучала зовсiм по-iншому.Я не знав, як ти вiдносишся до мене, але це мене мало хвилювало. Вiдверто кажучи, я навiть не хотiв, щоб ти мала якiсь глибокi почуття до мене, зважаючи на нашу велику рiзницю в вiцi. Хоча десь в глибинi душi якась таки надiя жеврiла, що ти хоч iнколи згадуеш того дивака, який на трамвайнiй зупинцi тобi читае Блока i Цветаеву. Така думка грiла мое самотне серце, але я волi не давав своiм фантазiям – я не мiг тебе зробити щасливою, а зробити тебе нещасною я не мав права. Менi досить було бачити тебе вранцi, а вечором я був певен, що зустрiну тебе завтра вранцi на зупинцi, i сонце знову зiйде в моiй душi, де ранiше були тiльки сутiнки. Звичайно, в тобi було щось особливе, що робило тебе дуже привабливою, чарiвною. Хоча я i заперечував собi, мовляв, тебе зацiкавила тiльки дiвоча молодiсть i краса, а не особистiсть. Нiчого подiбного!!! Довелось менi пережити подiбний випадок. Одного разу я iхав з дачi. На зупинцi, де немае даху мене застав дощ, рясний лiтнiй дощ. Я вiдкрив парасольку, а поруч стояло дiвча твоiх рокiв без парасольки, я запросив ii пiд мою парасольку. Вона пiдiйшла, зовсiм не хвилюючись, бо ж мiж нами була рiзниця в вiцi, стала поруч. Молода, красива, впевнена в собi в мокрому платтi, яке щiльно облягало ii струнку фiгуру. Потiм ми iхали з нею в електричцi, розмовляли так як з тобою. Я пригостив ii яблуком. Потiм ми розiйшлися i нiяких тобi спогадiв, вiдчуттiв вiд розлуки, нiякого щемiння в серцi. А це значить, що зустрiчi бувають рiзнi, що погляди бувають рiзнi: однi грiють, другi розчаровують, а третi визивають вибух емоцiй в душi, вiд якого дах iде i ти здатен на любу дурiсть. Такий вибух стався i в моему життi, вперше в життi, хоча життя у мене було дуже насичене рiзними зустрiчами та забавками. Але я знову вiдкрив для себе стару iстину, що пiдробок кохання – тисячi, а справжне кохання – одне, i не до кожного воно приходить. До мене прийшло, може тiльки запiзно, а може ранiше воно i не могло прийти. Так чи iнакше, але я був щасливий у буднi днi, а от вихiднi чи то свята були для мене справжньою мукою, бо я не бачив тебе, я не мiг подивитись тобi в очi i сказати: «Доброго ранку». І в вiдповiдь почути:»Доброго Ранку». Яке то щастя!!! Менi бiльше нiчого не треба було вiд тебе. Одного разу ми разом стояли на зупинцi, а трамвая довго не було, мабуть, була якась поломка на лiнii. Ти запiзнювалась на роботу i нервувала. Я запропонував поiхати на таксi. Ти спочатку вiдмовилась, але страх спiзнитись на роботу взяв свое – ми поiхали на таксi. Я заплатив за таксi. Повинен сказати, що я нiколи ще в своему життi не тратив грошi з таким задоволенням. Це було щось нове в наших вiдносинах i тому менi захотiлось повторити такий досвiд. Повторив! Ефект був вражаючий! Я купив тобi французькi духи «Шанель». Ти була в захватi вiд подарунка, а я на сьомому небi вiд щастя. Правда, ти не зразу погодилась взяти тi духи, i менi прийшлось вигадати легенду – мовляв, моя донька потрапила в автокатастрофу i погибла, а ти менi так нагадуеш ii. Зараз вона б була такою ж молодою та чарiвною. Повинен вибачитись перед тобою за цю брехню, хоча в нiй була i доля правди, якщо брати до уваги, що моя екс-дружина зробила пару абортiв, Щоб не випускати голитьбу на свiт – це ii слова. Не виключно, що то б була дiвчинка дуже схожа на тебе. Ти здалась i взяла мiй подарунок, а я блаженствував. Пiсля того я купив тобi золотого ланцюжка з сердечком, золоту обручку з дiамантом. Я говорив, що це в пам'ять про доньку я купую подарунки. Вiдверто скажу, що я не переслiдував при цьому нiяких корисливих цiлей, i не бажав скористатись твоею вдячнiстю, щоб задовольнити свою похiть. Менi доволi було бачити тебе щасливою.

Якось ти прибiгла на зупинку схвильована, розгублена. Це мене налякало.

– Що сталось?

– Та в мене замок на дверях зламався, не можу закрити дверi, а чоловiк поiхав у вiдрядження.

Ми поспiшили до тебе додому. Я розiбрав замок i витягнув звiдти дерев’яну трiску, видно, хтось вночi пожартував.

– Я вам так вдячна за все , що ви робите для мене. Я мабуть, нiколи з вами не розрахуюсь за вашу доброту.

– Сьогоднi ж пiдемо до ресторану, i ти повнiстю розрахуешся зi мною.

– Я навiть не знаю…