Не вышел из роли. Сборник юмористических рассказов

– Рада душа в рай, та грiхи не пускають. Дiти ж ростуть. Старший до школи з англiйським ухилом ходить, а донька до музикальноi школи ходить, на фортепiано учиться грати. Оце на днях здивувала мене, зворушила друзiв. Заграла "Мiсячну сонату". Уявляеш собi iй вiсiм рокiв, а вона вже не якiсь там "Бугi-Вугi" грае, а Бетховена… Розчулився, ледве не заплакав. Може в неi талант, то як iй в навчаннi вiдмовиш.

– Талант, чи не талант, а музикантам все одно не приходиться пiд дощем мокнути. Завжди криша над головою маеться.

– Так криша у них з, бо iнструмент дорогий мають, а хто нами дорожить.

– Чи то вже б сонечко виглянуло?– зуби у Захисника цокотiли – Чи то б м’ячика хто кинув, щоб побiгав з ним та зiгрiвся.

– Не дочекаешся ти, мабуть, того моменту, щоб менi м’яча передали.

– Чого ж це?– щиро здивувався Захисник.

– Тому що установка в мене вiд тренера така – грати без м’яча. – сказав Форвард, чим ще бiльше здивував молодого Захисника.

– Як так?!

– А осi так. Вiдволiкаю на свiй фланг головнi сили супротивника, а моi товаришi тим часом на iншому фланзi розвивають успiх.

– І як вам вдаеться?– не вгавав Захисник.

– Це наша таемниця.

– Ну чого ви зi мною так. Я з вами розмовляю з усiею вiдвертiстю, а ви вiд мене щось приховуйте. – молодий гравець навiть образився.

– Не можна розкривати карти противнику, бо вiн же потiм нас буде бити нашою ж зброею.

– Та я ж нiкому не скажу. Чесне пiонерське. Тьху, тепер же такого немае. Ну нехай буде чесне джентельменьське, чи яке там ще е.

– Ну хорошо розповiм я тобi, тiльки щоб нiкому. – Форвард змовницьки озирнувся навкруги.

– Я вмiю тримати язика за зубами, – запевнив Захисник.

– Ти знаеш як мене називають?

– Так, таемна зброя, "Сокола".

– А знаеш, чому мене так називають?

– Нi. Звiдки я знаю.

– І то правд а – звiдки тобi знати, ти, мабуть, тодi ще пiд стiл пiшки ходив. То ж слухай. Було це давно, зараз навiть не пригадую скiльки рокiв пролетiло з тих пiр, але в пам’ятi постае та картина , нiби вiдбулась вона щойно. Отож грали ми з "Вимпелом". Зустрiч була принципiальна для обох команд, нам потрiбна була тiльки перемога, а суперника влаштовувала ничiя. Ми атакували впродовж всього матчу, але нашi дii натикались на хорошо органiзований захист "Вимпела". Надiя згасала, йшла остання хвилина, ми опустили руки i догравали останнi секунди. Я пiдiйшов по ближче до боковоi лiнii, щоб по свистку суддi кинутись до роздягальнi, пiд гарячий душ, бо погода була тодi паршива, було сиро, прохолодно, накрапував дощ. Отож стою i чекаю я свистка, коли це хтось менi пас дае прямо в ноги. Це мене прямо-таки обурило: "Оце менi ще не хватало, щоб зараз на мене накинулись захисники та виваляли мене в багнюцi. Нi, красненько дякую вам за м’ячик, але заберiть його назад." – думаю я i з пересердя щосили вдарив того м’яча. При цьому футбольний м’ячик описавши неймовiрну траекторiю влучив в саму "дев’ятку". На мене накинулись моi одноклубники i завалили все-таки в калюжу. Ох, i холодна ж була там вода, але я не ображався на товаришiв, бо сам находився в станi надзвичайного збудження вiд забитого гола. Солодка мить перемоги, таке можна пережити тiльки раз в життi, – Форвард замрiяно дивився кудись в далину,

– І що бiльше вам не вдавалось повторити такого удару?

– Нi, але з того часу мене з легкоi руки мiсцевого журналiста прозвали "таемна зброя "Сокола", а мiй гол занесли до всiх хрестоматiйних пiдручникiв по футболу, про нього знають всi суперники i бояться отримати в своi ворота такого ж гола, а тому стережуть мене всiма можливими силами, про iнших гракiв забувають за що i поплачуються голами вiд моiх одноклубникiв. Тобто моя присутнiсть на полi е сильний психологiчний фактор, який деморiлiзуе противника i влаштовуе мою команду цiлком. З тоi причини вони i не дають менi паса, бо бояться, що раптом я не повторю того знаменитого удара i тим самим розвiнчаю себе, як неперевершеного голеадора. Ото ж i граю весь час без м’яча, так що свободно можеш побiгти туди , де з м’ячом грають та зiгрiешся.

– Правда, можна, – очi в хлопця загорiлись.

– Правда, а я пiду поки поближче до боковоi лiнii, може пауза яка винекне то я чайку поп’ю, он уже дружина на мене з термосом чекае. – Форвард махнув рукою в сторону трибун, де на бiговiй дорожчi стояла чорнява жiнка з термосом.

– То я побiжу тодi. – сказав захисник i рвонув було туди, де точиться борьба за м’яч, та пробiгши декiлька метрiв зупинився.

– Бач, який пiдступний – подумав вiн – хоче мене вiдправити вiд себе подалi а сам тим часом отримае м’яча i без перешкод нанесе по воротам свого гарматного удару. Немае дурних – переженились.

І захисник повернувся i пiшов слiдом за Форвардом.

Весiльний оберiг.

Петро Твердохлiб – чоловiк 40-45 рокiв

Оксана – його дружина

Наташа – iх донька

Настя – подружка Наташi

Альоша – наречений, хлопець з вусами

Костя – боярин, хлопець без вусiв

баба Даша – знахарка сiльська

Дiя перша.

Кiмната в сiльськiй хатi. Спочатку в кiмнатi темно. Потiм починае свiтати, в лiжку, яке стоiть бiля вiкна спить дiвчина. Заходить жiнка рокiв сорока – сорока п’яти.

Мати. Вставай, доця… Вставай, донечка… Вставай, а то щастя свое проспиш.

ПІСНЯ МАТЕРІ.

Ой, сьогоднi тихо сонечко зiйшло,

День твого весiлля, доню, принесло.

Щоб не проминати щастя i добра,

Долю зустрiчати, донечко, пора.

ПРИСПІВ:

Причешись, причепурись

І в люстерко подивись,

І за доленьку щасливу

Богу помолись.

Ой, давно прокинувсь ранок молодий.