Последний отзыв
Мне книга очень понравилось, невероятные приключения, очень позитивная и добрая но при этом есть и отрицательные герои . Спасибо очень жду продолжения...
Далее
По всем вопросам обращайтесь на: info@litportal.ru
(©) 2003-2024.
✖
Украдена батьківщина. Трилогія
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
Що ген пiшов вiд неi страх,
Горiли очi здивуванням.
Їi бажанням
Було негайно зрозумiти,
Чому вiн топче квiти
У ii гаю.
Тодi Аскольд промовив тихо:
«В думках моiх немае лиха
Не бiйся ти мене, дiвчино мила,
Яка ж ти господи, вродлива!
Я украiнський полководець,
Що з Киева прибув,
А зараз був
На пiвднi Украiни,
Де вели ми боi
За землi нашi i оцi твоi гаi,
Щоб ти сидiла в квiтах,
Вдихала нiжний аромат,
Що би зростала у житах,
Засiяних далеких днiв
Руками наших тих дiдiв,
Яких з тобою е ми поколiння,
І iх життям дароване благословiння,
Щоб ми продовжили його
На землях Украiни!»
Вона повiрила йому,
Чуттям жiночим глибину тих слiв вiдчула
І вмить забула,
Що вiн хотiв
Їi тут квiти розтоптати.
Вона дивилася уже як мати
На сина, що прибув
З краiв далеких,
Із тих боiв нелегких;
Вдивлялася на нього з нiжнiстю сестри,
Що в муках кликала братiв прийти
Їi дiвоче серце розкувати
Й на мужнiх грудях приласкати
Їi жiночу самоту.
Аскольд захоплено дивився на дiвчину,
Немов на ту калину,
Що квiтла у гаю.
Не знав вiн нi одну людину,
Яку б прийняв так близько за свою,
Таку вiдкриту, милу, дорогу.
І сам собi вiн дивувався,
Як мiг вiн жити всi роки
Без дiвчини, що перед ним стояла,
Яка собою доповняла
Його життя,
Якого б суть пропала,
Коли б вона тут не була.
І вiн тонув в очах цих щирих,
В яких стояла вже сльоза,
А чорна iх брова,
Як змах крила,
Робила риси милi
Нiжного дiвочого лиця.
Їi коса на груди впала
І так звисала,
Немов собою обвивала
Тонкий тендiтний стан.
Аскольд вже на колiна став,
В долонi загорнув дiвочу руку
І з нiжнiстю ii вiн цiлував,
Так, наче вiн губами припадав
До джерела дiвочого настою,
Немов вiд спраги вiн вмирав,
І цей п'янкий нектар
Хотiв забрати iз собою,
Щоб спрагу наситити свою.
А дiвчина стояла мирно,
Тримала руку у важких долонях,
Якi несли меча, щоб ворога розбити,
Їi невиннiсть захистити
І дати iм обом життя
Для зустрiчi цiеi.
Тому вона
Горiла нiжнiстю своею
До цього юнака,
І з свого джерела життя
Дiвочiсть би вiддала всю до дна,
Щоб напоiти його спрагу.
Вона б сама
Його душею стала,
Щоб вiчно жили цi гаi,
В ранкових росах цвiли квiти,
І нiжками у травах тих побiгли дiти,
Що би iх цiлували матерi уста,
Щоб шелестiли iх жита
На землях споених росою,
І вмитих кров'ю iх дiдiв,
Що здавна захищали рiд собою
Вiд лютих ворогiв.
Вона не забираючи руки,
Бiля Аскольда стала на колiна
– Вони щасливими були,
Душа ii вiд щастя млiла,
І вже хотiла щось сказати,
Та засоромилась,
Горiли очi здивуванням.
Їi бажанням
Було негайно зрозумiти,
Чому вiн топче квiти
У ii гаю.
Тодi Аскольд промовив тихо:
«В думках моiх немае лиха
Не бiйся ти мене, дiвчино мила,
Яка ж ти господи, вродлива!
Я украiнський полководець,
Що з Киева прибув,
А зараз був
На пiвднi Украiни,
Де вели ми боi
За землi нашi i оцi твоi гаi,
Щоб ти сидiла в квiтах,
Вдихала нiжний аромат,
Що би зростала у житах,
Засiяних далеких днiв
Руками наших тих дiдiв,
Яких з тобою е ми поколiння,
І iх життям дароване благословiння,
Щоб ми продовжили його
На землях Украiни!»
Вона повiрила йому,
Чуттям жiночим глибину тих слiв вiдчула
І вмить забула,
Що вiн хотiв
Їi тут квiти розтоптати.
Вона дивилася уже як мати
На сина, що прибув
З краiв далеких,
Із тих боiв нелегких;
Вдивлялася на нього з нiжнiстю сестри,
Що в муках кликала братiв прийти
Їi дiвоче серце розкувати
Й на мужнiх грудях приласкати
Їi жiночу самоту.
Аскольд захоплено дивився на дiвчину,
Немов на ту калину,
Що квiтла у гаю.
Не знав вiн нi одну людину,
Яку б прийняв так близько за свою,
Таку вiдкриту, милу, дорогу.
І сам собi вiн дивувався,
Як мiг вiн жити всi роки
Без дiвчини, що перед ним стояла,
Яка собою доповняла
Його життя,
Якого б суть пропала,
Коли б вона тут не була.
І вiн тонув в очах цих щирих,
В яких стояла вже сльоза,
А чорна iх брова,
Як змах крила,
Робила риси милi
Нiжного дiвочого лиця.
Їi коса на груди впала
І так звисала,
Немов собою обвивала
Тонкий тендiтний стан.
Аскольд вже на колiна став,
В долонi загорнув дiвочу руку
І з нiжнiстю ii вiн цiлував,
Так, наче вiн губами припадав
До джерела дiвочого настою,
Немов вiд спраги вiн вмирав,
І цей п'янкий нектар
Хотiв забрати iз собою,
Щоб спрагу наситити свою.
А дiвчина стояла мирно,
Тримала руку у важких долонях,
Якi несли меча, щоб ворога розбити,
Їi невиннiсть захистити
І дати iм обом життя
Для зустрiчi цiеi.
Тому вона
Горiла нiжнiстю своею
До цього юнака,
І з свого джерела життя
Дiвочiсть би вiддала всю до дна,
Щоб напоiти його спрагу.
Вона б сама
Його душею стала,
Щоб вiчно жили цi гаi,
В ранкових росах цвiли квiти,
І нiжками у травах тих побiгли дiти,
Що би iх цiлували матерi уста,
Щоб шелестiли iх жита
На землях споених росою,
І вмитих кров'ю iх дiдiв,
Що здавна захищали рiд собою
Вiд лютих ворогiв.
Вона не забираючи руки,
Бiля Аскольда стала на колiна
– Вони щасливими були,
Душа ii вiд щастя млiла,
І вже хотiла щось сказати,
Та засоромилась,
Другие электронные книги автора Анатолій Резнік
Последний отзыв
Мне книга очень понравилось, невероятные приключения, очень позитивная и добрая но при этом есть и отрицательные герои . Спасибо очень жду продолжения...
Далее