Последний отзыв
Мне книга очень понравилось, невероятные приключения, очень позитивная и добрая но при этом есть и отрицательные герои . Спасибо очень жду продолжения...
Далее
По всем вопросам обращайтесь на: info@litportal.ru
(©) 2003-2024.
✖
Украдена батьківщина. Трилогія
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
І стала квiточки збирати,
Що тут лежали до приходу
Цього юнака.
Аскольд помiг цi квiти iй зiбрати,
За руку допомiг iй встати
І з ласкою вiн мовив:
«Дозволь дiвчино запитати,
Яке iм'я твое,
І звiдкiль родом ти,
Чи батько, мати в тебе е,
– Ім'я ж мое – Аскольд!»
І дiвчина промовила уперше,
Той голос був, як пiсня солов»я
Настiльки нiжний, мов мелодiя,
Сама ж схилилась, як стеблина,
І тихо мовила: «Калина!
Ми тут живемо у сусiдньому селi.
Там батько, мати, родичi усi.
Завжди орали землю,
Ростили в полi жито,
А це мое намисто
Дароване матусею моею,
На вiрнiсть з нашою землею,
Щоб завжди працю шанувати
І свiй народ.
А це ось наш город,
Що житом половiе,
Мiй тато його сiе
З матусею у двох!»
Вони обое вийшли на дорогу,
Що гай i жито роздiляла рогом
І повертала недалеко до села.
Калина ще рiднiшою була,
І вiн вже знае,
Так щиро вiн ii кохае!
– Їi не зможе залишити,
Без неi вже йому не жити!
Аскольд стояв спиною в жито,
Калина стала перед ним,
І вiн спитав невпевнено i тихо,
Вже скiльки лiт i зим
Вона живе на свiтi.
Калина вiдповiла:
«Сiмнадцять вже минуло.»
Сама чомусь почервонiла,
За це немов iй соромно було.
Тодi Аскольд рiшуче й впевнено сказав:
«У почуттях моiх горить любов,
І ввечерi сюди, ти вийди знов,
До цього ж дуба,
Калина моя люба!
Бо я пiду вже назавжди
До нашоi столицi.»
Поправивши спiдницю
Калина згодою кивнула головою
І зникла у житах як птах.
Вона з собою
Забрала в нiжних почуттях
Навiки серце доброго Аскольда.
Тягнувся день, як рiк,
Аскольд ходив по табору iз боку в бiк.
Пiд вечiр, вже не маючи терпцю,
Вiн знов знайшов поляну цю,
Де ранком тут зустрiв Калину.
Постоявши вiн десь з годину,
Пiшов на мiсце, де прощався,
– З Калиною своею в квiтах повiнчався.
Знайшов пеньок, на нього лопуха поклав
І, сiвши в напрямку дороги,
Вслухався в шепiт трав
– Не ковзають бува по них ii вже ноги.
Але дорога була бита,
На себе не схиляла жита.
Червоне сонце вже згасало
І там за гай упало,
З собою день забрало,
І тiнi темнi поповзли
У жито i сюди,
Де вже таiлися дуби,
Купаючись в вечiрнiй прохолодi.
Аскольд побачив раптом в далинi,
Як наближалась у пiтьмi
Вона, Калина мила.
І понесла його навпроти
До нинi невiдома сила.
Мiж гаем i житами
Вони зустрiлися у двох,
Немов мiж рiзними морями
Природа увiбрала iх обох.
Аскольд до себе пригорнув Калину,
Як ту перлину,
Що лиш йому життя давала,
Вона ж сама припала
До постатi близькоi —
Не було бiльш людини дорогоi,
Як вiн, Аскольд, ii коханий,
Рiшучий весь i невблаганний
І тут розтанула вона уся
Що тут лежали до приходу
Цього юнака.
Аскольд помiг цi квiти iй зiбрати,
За руку допомiг iй встати
І з ласкою вiн мовив:
«Дозволь дiвчино запитати,
Яке iм'я твое,
І звiдкiль родом ти,
Чи батько, мати в тебе е,
– Ім'я ж мое – Аскольд!»
І дiвчина промовила уперше,
Той голос був, як пiсня солов»я
Настiльки нiжний, мов мелодiя,
Сама ж схилилась, як стеблина,
І тихо мовила: «Калина!
Ми тут живемо у сусiдньому селi.
Там батько, мати, родичi усi.
Завжди орали землю,
Ростили в полi жито,
А це мое намисто
Дароване матусею моею,
На вiрнiсть з нашою землею,
Щоб завжди працю шанувати
І свiй народ.
А це ось наш город,
Що житом половiе,
Мiй тато його сiе
З матусею у двох!»
Вони обое вийшли на дорогу,
Що гай i жито роздiляла рогом
І повертала недалеко до села.
Калина ще рiднiшою була,
І вiн вже знае,
Так щиро вiн ii кохае!
– Їi не зможе залишити,
Без неi вже йому не жити!
Аскольд стояв спиною в жито,
Калина стала перед ним,
І вiн спитав невпевнено i тихо,
Вже скiльки лiт i зим
Вона живе на свiтi.
Калина вiдповiла:
«Сiмнадцять вже минуло.»
Сама чомусь почервонiла,
За це немов iй соромно було.
Тодi Аскольд рiшуче й впевнено сказав:
«У почуттях моiх горить любов,
І ввечерi сюди, ти вийди знов,
До цього ж дуба,
Калина моя люба!
Бо я пiду вже назавжди
До нашоi столицi.»
Поправивши спiдницю
Калина згодою кивнула головою
І зникла у житах як птах.
Вона з собою
Забрала в нiжних почуттях
Навiки серце доброго Аскольда.
Тягнувся день, як рiк,
Аскольд ходив по табору iз боку в бiк.
Пiд вечiр, вже не маючи терпцю,
Вiн знов знайшов поляну цю,
Де ранком тут зустрiв Калину.
Постоявши вiн десь з годину,
Пiшов на мiсце, де прощався,
– З Калиною своею в квiтах повiнчався.
Знайшов пеньок, на нього лопуха поклав
І, сiвши в напрямку дороги,
Вслухався в шепiт трав
– Не ковзають бува по них ii вже ноги.
Але дорога була бита,
На себе не схиляла жита.
Червоне сонце вже згасало
І там за гай упало,
З собою день забрало,
І тiнi темнi поповзли
У жито i сюди,
Де вже таiлися дуби,
Купаючись в вечiрнiй прохолодi.
Аскольд побачив раптом в далинi,
Як наближалась у пiтьмi
Вона, Калина мила.
І понесла його навпроти
До нинi невiдома сила.
Мiж гаем i житами
Вони зустрiлися у двох,
Немов мiж рiзними морями
Природа увiбрала iх обох.
Аскольд до себе пригорнув Калину,
Як ту перлину,
Що лиш йому життя давала,
Вона ж сама припала
До постатi близькоi —
Не було бiльш людини дорогоi,
Як вiн, Аскольд, ii коханий,
Рiшучий весь i невблаганний
І тут розтанула вона уся
Другие электронные книги автора Анатолій Резнік
Последний отзыв
Мне книга очень понравилось, невероятные приключения, очень позитивная и добрая но при этом есть и отрицательные герои . Спасибо очень жду продолжения...
Далее